і тоді когось покалічать на руку одну чи на дві ноги.
Цієї осени тихо й журно скрізь, тихо й вогко, тихо й холодно…
Плакали колом над ставом верби… Хто, як не верби, плакать уміє мутної осени?
І прийшла Настуся, коли півні кричали, на світання благословляючи, — та, що шляхом болотяним босоніж чвакала, і кульші стомлено коливалися…
Настуся — осінь…
Настуся — причинний вогник крізь тумани, що снять про прив'ялі трави…
Слів не було виразних і не було думок: була осінь така, як торік, злотно-червона. Рубин, корал… Чи не кров?
— Циганок!
— Ластівко!
Пружні груди та вогкі коліна — це осінь, коли кертовиння останнє риють сліпі кроти…
Кричали півні під стріхою, на світання бласловляючи, і верби змахували сльози у чорне загадкове плесо, а воно пухирями тремтіло.
Встав і труснув вороними своїми кучерями…
Тихо здригала плечима Настуся.
