тися, поки мозок розтопиться блискучим золотом. Топити мозок і виснажити до-щенту згадки, і витравити риси свої, знані!..
А вночі — самотна, причинна утіха! Жагуче божевілля на самоті у прив'ялих травах!.. Місяцю, місяцю! Фосфоричним зором своїм ти намацував тіло м'яке й спітніле між жагучими травами, шо кобили гладкі зривали зубами білими…
А вночі здригалося тіло у власних обіймах і снували сни срібне павутиння, і в обіймах цупких чистого стрічала осінь, щоби пружними персами розбуркати п'яну причинність…
Так і ця злотно-червона ворожка. Осінь-вакханко!
Плакали верби над ставом і тягли свої поствті колом… Так і ця злотно-червона…
Коли з юрбою циган торгував коней осіннім ярмарком, накрапав дощик і стрибали пухирики в чорних калюжах. Накрапав дрібно й вогкістю тьмяні обличчя полірував у блискучі…
Так і ця злотно-червона!
Цигани, торгуючись, ляпали по долонях селянських, били коней пугами й гони прогонили — лисими, мишастими, вороними. А у всіх морди, кошлаті від вогкости, і зір, стомлений до краю, до розпачу…