мимрив хазяїн, витягаючи з зелених пляшок струхлявілі корхи.
— Ну?
— Узявся, кажу, за шворку, коли як не шарпне мене якась тварина за плече.
— Ти й тут мені на дорозі!
Озирнувся, аж це — мій німець… Обличчя перекосилося йому з люти, волосся скуйовджене, очі страшні.
Але я не збирався йому поступитися цим останнім місцем своїм на холодній, ворожій землі.
Почалася між нами звіряча боротьба. Я вже почував, що зараз переможу, зараз скину цю ненависну тварину зі сходів, коли раптом обидва ми спинилися, бо яскраве світло засліпило нам очі… Ми не помітили, як підчас боротьби звчепили лямпу, що стояла на підлозі, а гас, розлившися між соломою, зайнявся гарячим вогнем, відразу сповнивши горише їдким димом.
Коли ми вибігли надвір, вогонь перистим крилом уже рвався з одинокого віконця горища і з тріском перекидався вниз.
Кілька хвилин ми стояли мовчки, а коли нагорі щось важко завалилося й дим білими пасмами вирвався з одкритих дверей, я повернувся до Рихарда й спитав:
— А ведмеді?
