— Ведмеді танцюють…
Біла ніч відступала на північ. Дні коротшали. Між темно-зелених сосен заіскрили червоні сережки тужливих берез. Запашними болотами блукали вістуни північної владарки — суворої Похьоли, встилаючи припорошені дороги золотолистям.
Осінь прийшла борами й у нашу самотну хатину завітало щось недобре.
Ми нервували одне одного, цілими тижнями мовчали, на наших ведмедів уже не дивилися. Мовчки грали в шахи. Рихард незмінно давав мені мата, і з кожним матом у душі моїй наростала німа, незрозуміла лють.
Далі — закинули й шахи.
Пам'ятаю холодний та чорний вечір. Бір гудів своїми крислатими верхами, а в вікна бив буйними краплями дощ. Я лежав горілиць, і якісь невиразні думки плуталися їдким павутинням.
Увійшов Рихард, плюнув у куток і з удаваною байдужістю сповістив:
— А Міна сьогодні весілля справляє…
Я не ворухнувся. Він теж мовчав. Десь зламалася суха гілка й кощавими пальцями стукнула в шибку.
— А ти хотів сватати? — я.
— Дурень! — він.
Лямпа погасла. Чорна ніч тяглася бурхлива
