Оселили нас разом у двоповерховій дачі, порожній та смутній, що осторонь у лісі стояла. Жили ми в ній тільки-но вдвох — я та Рихард. Фіни рішуче відмовилися в ній жити, бо погану славу вона мала.
Казали — тут повісився якийсь російський фабрикант і відтоді не дає спокою пожильцям, дочасно відбираючи їм життя… і так лишалася дача ця смутна та порожня.
Крім двох поламаних ліжок та маленького плетеного столика, меблів у нас не було, і єдина річ, що прикрашувала нашу вбогу кімнату — це був знимок з картини Рериха: самотній, у тьмяних фарбах, пейзаж північного лісу. Хлопчик, схилившись на сірім граніті, грає на дудку, а далі — незграбні сірі ведмеді підвели свої кошлаті голови до звуку чарівної дудки, немов у танець зібралися.
— Ведмеді танцюють! — казав Рихард.
І в цьому танці, було для нас щось привабне, таємне, але страшенно зворушливе. Ми розуміли без зайвих слів одне одного. У цьому ведмедячому танці, в цих тьмяних фарбах північних лісів — були їхні холодні чари, що полонили наші серця. Був символ гранітного полону.
Була ще одна річ, що звязала нас нерозривними нитками, що споріднила нас… Ми полюбили одну дівчину. Це була робітниця Міна.
