Павло пережував черству скориночку, витер рота величезним носовиком і відкашлявся.
— Вам уже набридло слухати як я дезертирував з Кронштадту до Виборгу? Люблю згадувати про це, бо це єдине геройство за всеньке життя моє. Але сьогодні почали про самогубство…
За брудними шибками низеньких віконець, на повороті, чи не останній прогув трамвай. Чавкали по калюжах за вікном безконечні ноги, й довгасті та тремтючі тіні від них стрибали з білої ночи на вогкі стіни пивниці.
На стовбурі, що так недоречно стирчав під спітнілим склепінням цього льоху, настирливо шипів газовий рожок, час від часу спалахуючи несподіваним вогником.
Закурили цигарки, приготувалися слухати.
— Це, звісно, знов про Фінляндію?
— Так, так. Про мою синьооку Фінляндію. Я ж приїхав до Виборгу 1916-го року, то так поріднився, ну — закохався просто. Закохався в її сині бори, непрохідні болота, шелест ялів-
