Хіба знає вона, що то на полу рядовиною вкрите? Хіба знає вона кого й хто тут в її господі чекає?
Ні, вона того не знає — вона уся не тут, вона в инших світах заблукала…
Для чого їй і куди шукати дорогу?…
Одарка не пручалася, коли панок у золотих окулярах, з голеним обличчям, мацав її тіло холодними пальцями. Вона лише мовчала й покірливо, як тварина, приймала все, що з нею робили…
— Ця жінка цілком здорова.
Мабуть, і це не обходило цю кам'яну й мертву…
А!.. Там нишпорять щось на полу? А!.. Там роблять щось під її дрантям? Там липнуть, мов мухи важкі, у липучому й чорному!.. А!..
Сталеві лабети тримали її коло мисника.
— Натуральна віспа. Бачите (це він до неї говорить?!) бачите, коли б ви хоча б фершала покликали, ваші діти скоро б видужали!
— Проклятий! брешеш, проклятий! Хто кликав тебе в цю хату? — заверещала дико й хижо.
Так люди не кричать. Так може десь лісом причутися, страшної небувалої ночи… Далі рванулася наперед і з страшним прокляттям плюнула в обличчя панкові з золотими окулярами…