не скаже; що робилося тут, хто ходив навколо, того не знає Одарка…
Лише коли руки залипли в темряві чимось страшним і чорним, вона не шепотіла більше, вона зірвалася з полу. Чула, як долі грюкнуло щось. Вона знає — сокира.
Дверей довго не могла відімкнути — здавалося, хтось мовчазний тримав їх знадвору…
Коли вибігла Одарка на вулицю, з-під повітки півень гукнув, і здригнулося її серце… На світання десь за клунею благословлялося й було тихо скрізь.
Десь п'яні, веселі голоси несподівано затягли:
Дизинтьор, дизинтьор, куди шкандибаєш!
У продком за пайком, хіба ж ти не знаєш!..
Затягли, щось гукнули й замовкли…
З гори Одарка тікала від тих голосів, груддям стрибала від людей, від світання.
— Швидче б туди… Швидче б річка…
На Паньковім Лозі, у скривавленій одежі Одарку спинили рибалки…
І тепер сидить вона нерухома й кам'яна під мисником у чорній хаті. За нею слідкують, але й слідкувати нема чого — вона заніміла, вона нічого не чує вона навіть мух не одгонить, що важкі й чорні обсіли все її сіре обличчя…