Ще темно, ще зовсім темно. Побиті вікна дражняться затиканим дрантям, каганець хвилює залякані, заслані тіні й вони хитаються, ніби з похмілля.
Ще зовсім темно, але знаєш, що скоро блідий неба край за Панасовою клунею ростиме, ростиме й скрізь молоком неясним розтечеться…
Спала чи ні Одарка, вона не скаже, вона не знає того. Тихою ходою (отак світанням туман пливе) підійшла до столу, стягла з покутя набожника й старанно богів затулила.
— Тобі не треба дивитися… тебе не треба тут!..
І ще далі щось неясне шепотіли гарячі вуста…
Сашко з полу тихо стогнав — сьомилітній помічник у господарстві. Білява Галя замовкла. А під хатою хтось причаївся мовчазний і суворий. Він чекав на щось, він ходив під коморою…
А в хаті Одарка повільно й розмірковано, наче по господарству, клопоталася. Вона звичним рухом під мисником намацала сокиру. Вона цілувала дрібнесеньких у гарячі вуста, пила з них муку зі спрагою, з жагою…
Що було далі — мить, чи століття, Одарка
