Архип. Пам'ятав дід Архип багато цікавого за свій вік довгий і розповідати любив, та мало хто слухав його. А він не дуже в тім зацікавлений, сяде й цідить слово за словом з хрипкого горла крізь кошлату сиву бороду: — «Так-то й так було… он-що!»
Обідня пора. Хлопці повитягалися на мураві, від вітру та сонця ховаючи в свиті голови. Сплять, чи так…
Архипові немає спокою. І спокій хвилючий. Пахкає він зеленим димком з дерев'яної люльки й голосно думає:
— Так, усяке стерво — горобець і те кубельцем турбується…
Уже непрозорі очі свої втопив дід у щитний мур панських тополь. І мутні очі наскрізь бачать непомітне життя, рухливе й завзяте… не то гіллячок, — листочка кожного… «Так-то й так було… он-що!»
Дід Архип міст будував не випадково. Він наче і зроблений був у природі на те, щоб мости будувати. З берега — на берег, з того — на цей, щоб зручніше було з'єднати безпереривну, порохом укриту дорогу.
Не мав дід на світі кубельця, міряв дороги з села до села, заробляючи гроші. Будував, де треба, цідив крізь бороду слова таїни й правди та міряв безпереривні вічні шляхи. І майна дід не мав і з усього, що міг назвати «своїм»,
