— Але ти згасаєш…
Діодор ліг у свій куток. Розпалене залізо пекло з середини всі м'язи й боляче било в гарячі скроні. Сили лишали його з кожним днем.
Він думав про свою роботу — віддав їй усе…
Думав про море, про довічну, неосяжену людським духом глибінь, про цвітіння аґави — раз на життя.
До свідомости дійшли пошепки сказані слова старого:
— Бог… Малярія…
По скелях на очах зростали жовтими свічками велетенські аґави. Крислате та колюче листя своє розпинали навкруги, ламаючи скелі. Скелі падали з грюком і свистом, а вони зростали без упину. Без упину зростали — впинали жовтяві мітли квітів своїх у сталеві хмари.
Він дерся на гору, бо мав дістати бодай зернятко плоду. Гора хиталася, рушило каміння, змітаючи по дорозі все, розбещений вітер на бурю обертався, а гори божевільно гули й стогнали.
Червона заграва насувала. Де оком кинути: — аґави — рушимі й велетенські.
Він дерся й падав. Здіймався й дерся знову.
