— Маріє! Я змалюю тебе…
Вона не зрозуміла.
— Я зроблю другу тебе, тобою оживлю бездушний клаптик ганчірки. Ти й море!
Він уперше розкрив свій припорошений закинутий чемодан.
Відтоді що-вечора сідали край моря й Діодор хапливими рухами руки наносив свіжі фарби на полотно, поспішно стирав їх і знову наносив. Вона сиділа спокійно і, вдивляючись у морські простори, світилися їй очі. Вона мовчала, відчуваючи святодійність його руки.
Потім він складав чемодана й мовчки йшов у гори. Там прислухався до казань гірських водоспадів. Спадала холодна ніч, і в її таємних лабетах десь незримі плакали шакали, мов голодні немовлята.
Від часу почував себе кепсько. Дух безсилля ввійшов у тіло й отруїв душу.
День по дню минав, стершися в рівну смугу неминучих подій. Але лишали його сили. Вже не міг так зухвало повертати важезне каміння, й дід не раз поспішав йому на допомогу.
Коли закінчив малювати — дивилась Марія: очі світились їй, дивився старий довго й похмуро, а далі сказав:
— Ти заховай, а то… порох тут. Заховай.
Потім довго дивився на Діодора й додав:
