Стежкою, що в'ється, мов засохла гадючка, між звислих куп каміння, сходить Марія. Вона на плечі несе тонкий кухоль, сповнений холодної гірської води. Вона йде струнко та легко, ніби в просторах пливе, ніби ноги її й не торкають зовсім гаряче каміння.
Усміх лягає працівникам на вуста, усміх ллється по ледве помітних хвилях, усміх цілує верховини.
Спраглими вустами прилипає старий до кухля, зростається з ним у єдину кам'яну фігуру, а очі Діодора сплітаються з її очима, сплітаються на величну радість. Радість праці й спочинку, жагучої спеки й прохолоди…
Раптом старий одривається, передає кухля Діодорові, широким рухом руки обіймає терен своєї праці:
— Друже, тут має бути тютюн!
Діодор стискає мозолясту руку, цілує її й сміється… Дідові? Морю?..
Алеї струнких кіпарисів, кошлатих пальм, червонуватих криптомерій та запашних лаврів довгастими струнами прорізають буйну зелень кедрів, різноманітних сосен, зразки яких зібрано тут зі всього світу. Кам'янистим узгір'ям плазують м'ясисті кактуси, наїжуючи свої пожовклі колючки, а крислаті аґави повитягали,
