Три роки мала. Мене — татко зове. Тепер має п'ятнадцять. Віддасться й буду сам знову. Хто піде жити до мене? Я — бідний… Пий вино. Камбалу їж. Хто спробує камбали, той не кине Апсни.
Іскристе й терпке вино пили, а море крізь двері сонячні шляхи золоті проклало кудись у глибінь — до Царграду заморського.
— Ти гість і ти друг мій.
— Я хочу з тобою працювати.
Старий не здивувавсь, але глибока зморшка лягла йому межи брів.
— Апсни — нещасна країна…
Пили вино.
Діодор залишився в старого абхазця. Щільний ланцюг похмурих гір провів надійну лінію між ним та колишнім.
І от — вітер має їхніми сорочками, а не по зимовому гаряче сонце пестить їхні спижові, спітнілі, порохом укриті обличчя. Звільняють землю від кам'яних пут. Натрудженими руками — камінь за каменем витягають, оббивають землю, котять теє каміння та мурець із нього складають навколо.
Мовчки працюють. Хіба закрекче з натуги старий, чи кашелем зайдеться молодший. Лагідно море шепоче бурлацької пісні та солоний вітрець пестить їхні тіла.
