тому, коли в хаті не було колиски. Тоді десь розказував зі шпари своє цвіркун, а з болотяної рудки тяглися пахощі тлінного життя. Тоді світляна дорога, осяяна осіннім сонцем, стелила їм шлях на схід. Оця верба, покалічена осіннім спогляданням, була реальна мрія. Вони пізнали одне одного й думали, що до краю. Вони пізнали глибінь споглядання й вірили в свою примітивну силу.
— Дорю, коли нам гроші платитимуть?
Вона промовила це тихо, майже пошепки, але ці слова зірвали його з такої стрімчастої височини, що він здригнувся. Одкинув рішучим рухом чуба й пройшовся по кімнаті. Він не відповів, бо заплакав тоненько й тяглисто Васильок.
Оленка міняла пелюшки, а далі, поклавши пискляве й тепле на ліжко, засвічувала каганця, що аж ніяк горіти не хотів. Гнучка береза кістлявими бусами — цілим разком — ударила в шибу, вітер засвистів у димарі.
— Васильку! — підійшов до ліжка. Довго дивився в блакитні оченята опецькуватої дитини. І так глибоко було на душі — що це твій відбиток.
Посміхнувся й вийшов.
Тихо було на селі. Тільки вітер зривався в нестямі й ганяв покручену вовну роздертих хмар.
