вставляв російське слівце, де треба було звернутися до вищого патосу.
— Як це сталося? — витяг я десь із середини своєї істоти, стримуючи ридання.
— Дуже просто — прийшли та й забрали…
Він повернувся й пішов.
Про шо він казав? Нещасний старенький, він, певно, як і я, не спав цілу ніч. Він, певно, як і я, змучив свою душу докраю.
Як убивцю тягне до своєї жертви, потягло Й мене до моєї мрійної, моєї хорошої Олі. Над синявою смугою лісу, конаючи в павутинні липкого світанку, мов великий жук, завис блідий місяць, а на сході потяглися поля до кривавого простирала над обрієм.
Я не почував ані ніг своїх, ані думок, що їх перетинали фіялковими блискавками лише жахливі образи страшної уяви…
Я зійшов на ґанок. Узявся за клямку, і двері, стиха простогнавши, відхилилися… Раптово я спинився: у глибині сінців, на чотирикутній рямці дверей до комори виразно позначалася довгаста біла пляма, далі вирисувалися цілком яскраві обриси її стрункої постати… Вона підвела руку, ворухнулася стиха й ступила крок наперед.
— Андрію!
Я зомлів. Мене відливали водою, змочивши