З кожним моментом привид ставав яскравіший, і коли вже сльози мен! побігти з очей, коли затуманили вони все, я втретє хапаю зі столу коробку фотографічного апарату, наводжу, тремтячи всім тілом, холодне шкельце в куток. Сухо клацає закривка і глупа тьма таємничо обгортає найменше шамотіння, стелючи в кутки первісну тишу.
Чотирикутна платівка неслухняно сковзає в руці, холодне течиво обливає задубілі пучки, червоний вогник ліхтаря виглядає, як давній циклоп.
Мушу доконче, мушу негайно знати — звичайнісінька галюцинація розхристує мої розбиті нерви, чи…
Ламаються сірники, неможливо в цій тиші тріщать.
Один, один, один… ще один. Зрештою спалахує світло й кидає жовтявий відсвіт на коробку мого апарату. Він слухняно й покірно, мов хатній песик, задримав на лаві… Далі впадає в очі незграбна шахва, що нахабно напирає дебелим тілом, поділяючи хату на дві.
Але ж моя платівка! Моя чула платівка неясно позначила туманну пляму. Тоді йду і знеможено сідаю на канапу, що стоїть під шахвою. Звідси не видко кутка з грубою й серцеві робиться легше, як чаплі, що свою голову ховає від ворога під власне крило.
