І звучали слова: Моє серце, немов той камінь!..
Найгірше — це було грати в шашки з дебелою пані. А це повелося, як пакт закону. Щодня по обіді, коли пан лікар закаблуками вибивав паркет свого кабінету «для режиму», від канапи до фісгармонії та назад, рахуючи кроки, — коли свої безконечні екзерсиси програвала панна Леся нагорі в вітальні.
Це була мука, що від серця зростала, мов дим, а терпіти мусів…
Одного разу, як і завжди, пані:
— У мена «дамка»… У пана Костянтина чудовий колір обличчя…
Стілець проскрипів під її пудами. Кость мовчки, аби-як пересував по проклятій дошці круглі та дурні обрубочки.
— Пан Костянтин мусить бути поет?
Мовчав. А в її глибокім декольте підіймалися надкрай масивні груди.
— Терпіти не можу поетів!
— То пан мусить бути маляр?
— У пана Костянтина такі жагучі вуста й глибокі очі… Пану до вподоби твори Врубеля?
— Врубель — бездарна мавпа! — випалив з несподіваною огидою.
— А кого ж пан любить? — шепотіли фарбо-
