грала оркєстра клевчиків дощових по надтріснутій шибі.
А там — велетенські контрабаси строїли й рвали залізо…
Коливалися сосни та ялини — туди й сюди. Молилися сосни та раду радили, щільно загортаючися в руді простирала… І раптом стихія влилася в душу разом з громовими сутінками!..
Душно-душно зробилося. Вибіг у садок і підставив своє обличчя спітніле під гарячі, буйні потоки… А далі, наче птах, розправив крильми груди й заспівав у громовицю, у сосни, у хвору, північну ніч…
— Гей насуває тай чорна хмара.
Став дощик іти!.
З риданням рвалися слова й ринули звуки разом з громовими по Чорній Горі, мов скажена Іматра в негоду…
— Благослови ж нас, пане отамане.
Намет нап'ясти!
І зростав отаман, як бог величний, і пнулися навшпиньки шумливі сосни, напинали намети сутінки…
Вона вийшла так саме, як і мусіла вийти: — зап'ята чорною хусткою, і ледве лише рипнули двері… Вона пройшла повз нього, зачепивши плечем його груди й далі мовчки до зчорнілої, вогкої шопи…
— Гей, там зібралась…
