— Що ви там забули? І як це не попередити… Лікар слів не знаходив у гніві й по його пом'ятому, пухкому обличчю бігала перетягнута смужка.
— Пробачте, я не міг. Це — випадково, попередити не встиг! Я мав дуже важливу справу!
Останні слова сталевою погрозою продзвеніли між меблів з червоного дерева й острогою в'їлися у гладке обличчя Зошлянського, що повернувшися на закаблуці, раптово вийшов до свого кабінету.
Кость підійшов до вікна й задумано вистукував «дроб» по надтріснутій шибі.
Зі сходу надходила громовиця. — Чому громовиця зі сходу так рідко буває? — задумалось. І далі в уяві заплакане лице Варки й чорні, мов сама глибінь невмируща й дика, очі під зміїними бровами.
іматра у чомусь пересвідчила. Гей, Чорна горо, Мустам'які!
Повз тин, вулицею проїхав з порожнім посудом Міка й цікаво зазирнув крізь воріття.
Вдарила, розірвалася збоку, над головою й майнула перистим стокриллям фіялкова блискавиця. Кость несвідомо здригнувся.
Раз-два, раз-два й далі багато-багато! За-
