Позаду — шумлива іматра, попереду — синє-зелені бори та мутна-мутна чаша з трунком, що вабить, що тягне.
і так, на тлі темно-зелених сосен, килимів, де поринають у моросі думки, де тоне душа в білооких ночах, мутних та причинних, мов келехи скандинавських чарівниць, лишився чоловік…
Так просто: Мустам'які — Чорна гора, хоч властиво нічого чорного там і бути не може…
Сонце за пазуху зелених сосен, — густих, як хміль живиці, — ховало патлату й руду голову Пана… Волосся розпатлалося на всі боки, горіло й розчиняло все, — навіть граніт м'якшав, одягнений мохом і м'яким ставав, немов груди коханця…
Кость зупинився розгублено й ніяково посміхаючись своєму божевільному вчинку, і раптом між важких, додолу похилених гілок, побачив широкі шиті рукава української дівочої сорочки. Постать схилилася над чимось. Підійшов. Дівчина не бачила його: уважно й пильно витягала щось із великої купи рудого мурашнику.
Подумав: — зустріч таку намалював би кумедний письменник. Схилився до липкого червоного стовбура і сказав так виразно й вогко якось між сухими гранітами:
— Дівчино, як твоє ім'я?
