Цю сторінку схвалено
боріддя… Мука міцна й жагуча протяла цвяхами кожну цятку змученої істоти…
Хтось термосив за плече… В-останнє підвів наболілі, важкі, мов із заліза, вії і глянув на срібно-блакитні простори… Чорна постать схилилась над ним, щось кричала й розпачливо термосила плече…
Напружив усю свою волю, всі сили й пізнав… то був Модест.
Жахнувся й гарячим лицем зарився у мертвий сніг.
— Павлику, тобі не погано?
— Мені добре Галю…
— Ти бачиш — наші старенькі, вірні тополі? Вони на варті…
— Я дивлюся на них…
Безмежними просторами розбіглися мільйонові сніги й на їхньому тлі чорним муром тяглися до неба тополі…
Санки рипіли блискучим снігом.
Блакитне, безконечне склепіння міцними лабетами стягло далекі обрії…
Чернігів–Київ, 1925–26 р.
