кою на хутір. Руки йому були глибоко в кешенях, а очі верховіттям блукали, сірі, як хвора, північна ніч…
«Вейки» пропонували довезти на своїх шкапинках, що скорше мишей нагадували, але чоловік одмовив і йшов пішки…
Коли так замислено й безцільно проходив моріг, де дзвонили дзвіночками гладкі фінські корови, раптом почув, як щось зашипіло під його сандалією, неначе сало на вогнищі. Чоловік одскочив і з жахом побачив, як у поросі придушена гадючка-мідяниця конала. Гадючка, що вигрівалася в останніх промінях золотого сонця…
Він став і помислив…
— Так зустріла його Чорна гора — Мустам'які…
Бір, густий та зелений, палав у парусах кочівного сонця.
Десь часом таким сухолистям та мохом шелестить золоторогий лось, підбираючи листя свіже, встромивши очі свої, карі та добрі, в самі бори сині… Бори без краю, без муки, без гордощів…
Десь часом таким самиця білиця стрибає з верху на верх живицею сповнених сосен, рятуючи свої дівочні пишноти…
