бах, хитнулися кучері вороні… і тихо пестили замерзлі тротуари…
Дві постаті подалися геть, по-п'яному лаючись.
…Вітер літав і шуміли дроти… Це не змора нічна душила горло, це реальна справжня ніч зап'ялася чорним оксамитом, шуми вколисала, захмарила думки.
Над ранок вітер стомився. Вулиці відпустили струни. Хмари розірвались, а в блідому заході кривава рука свої кістляві пальці простягла над заспаним містом: деб уп'ястися своїми пазурами?
Він все ходив цілу ніч — крізь вороні кучері, як через гілля в маю, рвалося нестримано й дзвеніло-дзвеніло:
— Маме…
Пом'яте, хмільне місто протирало безсонні очі. Поодинокі верталися з грабунків та оргій, а небо було свіже-свіже, по-морозному.
На Катерининській Юра зайшов до пивниці, душила спрага. Попросив пива.
Гілецький! — гукнув хтось з дального куту. Юра підійшов до столика, над яким зігнулися сірі постаті в погонах.
— Хто кликав?
— Не пізнаєш?
— Модесте!
