Раптовий постріл струсив морозне повітря. За вітром постріл, а з вітру стріли в струни вулиць! Розбіглися мов зайчики від сонця… мов зайчики в дитинстві…
Юра стояв під таким знайомим будинком. Він тепер був сірий непривітний, неясний і мовчазний. А навколо вітер усе бігав, віконниці рипіли, за воріттям скавчав собака, та усе вітер кружляв, а ліхтар на тамтому кварталі коливався, роздаючи фіолетові кола між снігом, немов на воді від каменю.
Задубіли ноги, пучки на руках не відчували дотику, щеміли щоки й ніс… Здавалося, застигла думка а щось (не думка, а щось инше) нишпорило в дальшому куті душі, лоскотало холодними блискучими перами…
Дзвін острог з-за рогу й п'яні голоси на перервали концерту причинних збігів. Вони — за вітром, за снігом…
Довго вишукуване речення, проказане пошепки тисячу разів, стануло в горлі, як на іспиті з латини.
— Господін офіцер…
Дві постаті спинились проти. Обережно намацавши зброю, вони зміряли Юру й мовчки чекали слів.
А слів не було. Їх вітер розметав, порозтикував за кожну віконницю. Юра озирнувся,
