— Треба поспішати, Галю!
Блакитне вікно жевріло фосфоричним ранком.
Город, здавалося, сьогодні не міг заснути.
Різкий, надірваний вітрець зірвався, колихав у розпуці, немов конче зірвати хотів ліхтарі, — зірвати й у темряві поховати.
— Ой, не світіть, не світіть сьогодні! Сховайтеся!
Закручував порошинки безладного снігу, хитав і поскрипував віконницями обідраних домів.
На Думі чітко й упевнено вдарила друга година. Порожні вулиці снігом заміталися й натягнулися, немов струни, чекаючи тривожного кінця. А тривога зростала. Вона, ця тривога, зростала у вітрі, в ліхтаревім коливанні, в душах мовчазних домів, вона з порожніх кубел гайвороння, що темними плямами майоріли в тополях, простягала свої кістляві лабети і сталевими пазурами торкала натягнені струни вулиць…
З-за рогу з'явилася тінь. Затремтіла довга та неясна й коливаючись рушила далі. Вітер сміявся й бігав. Вперед і назад, вперед і назад — навперейми:
— Місто, не спи сьогодні!
За піднятий комір щирою рукою сипав і сипав різкі порошинки.
