току струсив тіло. На мить усе змовкло, в безодню ночи кидаючи іскри уяви. Далі шамотіння проступило крізь морозяну тишу з наявною реальністю.
Юра широкими очима вглядався в чорну порожнечу, а від цього жовті, червоні, відтак — електрично-білі кола та дуги різали очі. Сіно угиналось під чиїмось легким та гнучким тілом. Далі воно з'їхало долі й легко присіло поруч. Ледве чутним дотиком хтось торкнувся його плеча й теплим подихом — його обличчя.
— Ну, от, — шепоче, — моєї весни вже не зацвітуть каштани. Не питиму роси з жовтявих троянд.
— Хіба мене вб'ють? — питає, а може тільки думає Юра. і ще: — За що?
— Мене не вб'ють провадить той так тихо, ніби звуків ніяких і нема, ніби думка лише народжується й відразу розчиняється сіном, током, холодком…
— Мене не вб'ють, бо мерців не вбивають. І що з того, що я люблю дівчину — це тихий шум. Що з того, що я страждаю, — це загублене в віках коливання. Я вмер, я оджив, я одійшов.
— Ти хто? — Юра.
— Я — я.
— Я — ти? — скрикує Юра й руками хапає свою голову.
