а оселя його лишилась. Цілі віки вона густиме таємну казку чорних океанів. В їх невідомих безконечних просторах цілий всесвіт, ніким недосліджений!
Отак і людська душа.
Моя душа — мушля. Її тягає моє тіло гидке, гнучке й слизьке, а коли воно гнистиме між чорних корінців струхлявілих дерев, десь полишиться шумовиння, десь полишиться в просторах моя гаряча, моя божевільна думка, мої прагнення, моя любов та енергія…
Прийшла Чапська й сіла на канапу.
— Таню, — кажу, — послухай, що говорить мушля!
Вона здригнулась від дотику холодного й розсердилась: «Ти вічно дурня валяєш!».
Я розсміявся й цілував її пухкі, жагучі уста, її запашну шию. Розщібнув блузку. Вона присунулась близько до мене, своїм гарячим тілом притулилась, пестила гнучкими долонями. Я стиснув її гаряче тіло сильно-сильно, а потім відштовхнув. Мене до сказу доводять її нахабні пестощі…
Вона впала на лікоть і великими, повними ненависти очима одну мить дивилась. Потім, як кішка, кинулась на мене й укусила за плече. Її гнів я погасив поцілунками. Я м'яв її гаряче тіло. Я мучив її, й вона стогнала, зціпивши зуби…