Мені нагадалося; батько мій був п'яниця та дрібний урядовець у акцизі, дід мій був теж п'яниця, але не урядовець, а швець. Прадід — не знаю. Можливо — за сторожа на кладовищі.
Протягли свої кістки через людський день, думали, що страждали… Думали, що любили. О, це вже певно, бо якби не «любили», то й мене б не було. Не було б мене, що дошукується таїни та природи в цих побитих склянках та припорошених дзбаночках.
Дивлюся в свічадо — крізь порох у ньому віки, крізь сивину — моє обличчя…
Дивився в свічадо, коли нараз рипнули двері. На порозі тупочеться в крайнім збентеженні Калістрат Калістратович.
Питаю: — Що сталося?
Мовчить та червоною хусткою спітнілі руки витирає, і вже коли переконав його, що все, в порівнянні з безмежністю — єрунда, він скривив обличчя, набрався духу й сповістив:
— Ваша, Миколо… жабка, Степановичу, подохла…
Я засміявся. Він розсердився й швидко утік, а мені соромно зробилось. Він годував цілу зиму цю жабу й робив це для мене.
Та хіба, справді, смерть жаби не є подія, хоч би й у космічному маштабі!
Дивлюся в свічадо й кажу:
