Микола схопився з ліжка.
У кімнаті було зовсім темно. Лише тьмяною плямою виступав чотирикутник вікна. Здавалося з темряви, зовні хтось причаївся й пильно слідкує за кожним рухом, за кожною думкою…
Нервовим рухом зап'яв вікно. Засвітив лямпу. Далі витяг зі столу товстий зошит у шкіряній палітурці й, одкривши посередині, спинив свої очі:
|
…Прощайте, гранітні хижаки! Чи стрінемося колись із вами? А все ж лишаюся самотний. |
— Далі, далі… Тут. Трохи раніше…
20-го січня.
Чи сніг полонив сонце, чи воно його? Вони разом виїдають очі в своїм чарівнім поєднанні… Чорна ворона заглядала зі стежки своїми скляними, мов ґудзики, очима в мої очі, і я балакав з вороною!
Рішуче цей хлопчик, «театральний хлопчик», витворений перегорнути лад моєї душі. Це цікаво — почувати остільки гнучку душу в своїх руках! Я відчуваю себе скульптором, що тонкими рухами мне м'яку глину, примушуючи лягати її в бажану форму. Він полюбив мене зразу й полюбив якось по-собачому, він ладен лизати порох з моїх ніг і шукати мого сліду, де б я не пройшов.
