Далі подумав трохи й приписав ще:
|
«Хотілося писати вам ще багато-багато, та те не вийде, про що хочеться. Так, знаєте, мені самотно.» |
Покликав Хведька, сина перукаря, і попрохав передати.
Далі забрав найнеобхіднійше й пішов на вокзал.
Коли йшов, несподівано по-осінньому м'яке сонце розірвало де тонші хмари й бризнуло тихим світлом по блискучих від талого снігу тротуарах.
Таке воно — осіннє сонце.
Микола й не думав виїздити. Він був дома. Цілий день, доручивши себе охороні свого «любого цербера» — старого господаря Калістрата Калістратовича, він лежав у ліжку, нещадно нищив зелену вогку махорку, пильно розглядаючи пухке від пороху павутиння по кутах безладної хати.
Самотнє глибоке вікно в товстому мурі справляло вражіння чогось середньовічного, чернечого й таємного. Такий вигляд мала ціла кімната. Склянки з рудою рідиною, дротики, папірці, товсті книжки — все це в якімось гармонічному хаосі доповнювало безладну постать Миколи.
