того, щоб мати таке приємне побачення! Для чого тут у піжмурки грати, що — я дитина, чи що?
— Голубе мій, — забубонів Модест, — ніхто вас не силує! Не хочете, ніхто й не попросить. Я передаю вам бажання Миколи Степановича і про мене, — хоч ідіть і втопіться.
Юра мовчки взяв гроші, що їх досі тримав у руці Модест, і, перепросившися, міркуючи про загадковість обставин, пішов до своєї вбиральні.
На порозі його стрів помреж — молодий говіркий хлопець.
— Гілецький, а Гілецький! ви чули? — почав він таємничо. — Чи правда, що наша Чапська не додому поїхала, а лягла до лікарні?
— Іди к чорту! — несподівано гаркнув Юра й грюкнув дверима своєї вбиральні.
Влетівши до хати, він схопив голову в холодні кістляві руки, впав на цупке ліжко й довго-довго лежав, уткнувши обличчя в подушку.
Далі підвівся, видер із зошита листок і написав оливцем:
|
«Галино Кирилівно (або Галю), пробачте за те, що було вчора. Я так негарно зробив… Вітайте від мене Павла. Мушу на якийсь час виїхати з города. Гілецький». |
