Сило сонце; зъ за дибровы
Небо червоніе,
Утерлася, повернулась,
Пишла.... тилько мріе.
Въ сели довго говорылы
Дечого багато,
Та не чулы вже тыхъ ричей
Ни батько, ни маты....
Оттаке то на симъ свити
Роблять людямъ люды —
Того вьяжуть, того рижуть, —
Той самъ себе губыть, —
А завищо — Святый знае!…
Свитъ, бацьця, шырокый, —
Та не ма де прыхылытця
Въ свити одынокымъ;
Тому доля запродала
Одъ краю до краю,
А другому оставыла
Те, де заховають.
Де жъ ти люды, де жъ ти добри,
