ми, орел, побий мене Бог! Зразу видно… як би вам сказать… видно, що дворянин. А теперішня молодь навіть од воєнщини тікає, як нечистий од ладану… Переводиться дворянство, побий мене Бог, переводиться. А цей ще "землю подарую", — га? Як вам подобається? Це зветься — дворянин…
Тетяна Михайлівна. Признаться по правді, й мені це не до вподоб,и.
Творогин. Голубко!.. та цього ніхто із статечних людей не ухвалить, побий мене Бог!..
(Входять Шах і Дуся.)
Шах. Що — „побий мене Бог”?
Творогин (схоплюється з місця). Еге, нічого… (До Дусі). Дивная, пишная! дозвольте померти у ваших ніг!.. Щиро вітаю…
Дуся. Спасибі, Махайло Івановичу!
- (Один — за другим сходяться гості й свої. Вікторія Францовна: виходить із опочивальні. Привітаються до Творогина).
Іполіт Миколаєвич (до Творогина). А-а, і ти тут, старий селадоне!..
Творогин. Друзяко! де-ж Творогину й бути, коли не там де бенкетують? хе-хе-хе… Веселість… як-би вам сказать… це мета мого життя.
Тетяна Михайлівна. Прошу, панове, до столу…
Іполіт Миколаєвич. Після вечері, „невредно”-6 на човнах проїхатись, а?..
Творогин. О, божественно, побий: мене: Бог! Та ще з піснею козацькою, антік! Що?.. Пам'ятаєш, Іполіте, як ми було у Київі катались на човнах? Об'яденіе, побий мене Бог! Розкотилов було затягує: „Вніз по ма-а-атушке по Во-о-олге". Хор підхопить і — тільки луна відгукується по горах… Справжні… як би вам сказать… запорожці, побий мене Бог!
(Шах і Леонид сміються).
