Тетяна Михайлівна. Сердешна!
Викторія Францовна. Це ще не все… Вечером Серж пішов до кабінету за рушницею… там Оля… сидить, а в руці револьвер. Хотіла застрелитись, насилу одняв… Галас зкоївся на всі горниці. Збіглись всі, наймичка… лакей, робочі всі довідались… Боже, який сором… (Плаче). Сором який…
Тетяна Михайлівна. Бідна дитина!
Вікторія Францовна. З того часу ходить і ні до кого не забалакає… Все мовчить, все мовчить, все щось думає.
Тетяна Михайлівна. Ви-б її гостить послали на який тиждень. Де-ж таки, хіба з такою чуйною вдачею можна жити між…
Вікторія Францовна. Та я й то думала. Не хоче, серце, не хоче. Каже: мені ліпше в домовину, ніж звідсіль поїхати. І що їй тут? не пригадаю. А хіба у нас можна спокійно жити? Коли не те, то друге… Ох, чує моє серце, що це добром не скінчиться…
Тетяна Михайлівна. Що ви, що ви!.. Вблагайте її поїхати звідсіль. Поїде, буде покійна, поправиться.
Вікторія Францовна. Ох-ох-ох… До вас можна в опочивальню, а то у мене певне очі червоні од сліз?..
Тетяна Михайлівна (веде її в другу кімнату). Можна, можна (Виходить назад.).
Творогин (входить). Нікого ніде не видно, хоч запали. Добривечір, шановная хозяюшко, поздоровляю з імениницею. Де-ж ваші? А Гробачевських ще не було?
Тетяна Михайлівна. Ні, тут. Пішли в садок, а Вікторія Францовна в кімнаті, зараз вийде.
Творогин. Так, так…
Тетяна Михайлівна. А ви-ж — з дому, чи звідкіль їдете?
Творогин. Голубонько, і з якої речі Михайло Іванович сидів-би у свято вдома?. А якого… як-би вам сказать… жениха я наглядів для імениниці, — пальчики обсмокчеш, побий мене Бог!.. хе-хе-хе…
