Дуся. Ні. А що?
Шах. І навіщо воно йому здалось?
Дуся. Каже, щоб поговору не було. Наче б то нам поговір страшний… Ну, та треба уважити татові й мамі. Нас од того не поменшає, а їм втіха. Тато страшенно лякається усяких непевних поголосок: йому все здається, що про нього, або про його сем'ю будуть говорити не з достатнім поважанням.
Шах (сміється). Згода, згода, голубко. Але не до вподоби мені ці церемонії. Іполіт Миколаєвич почне зараз верзти усякі паскудства.
Дуся. Сьогодні навряд, — буде мабуть сердитий.
Шах. Чому так?
Дуся. Кажуть, посварились з Всеволодом через Ліну. Всеволод навіть поліз битись.
Шах. Фі, гидота. Дуся, серденько моє, з якою огидливістю я завжди буваю там. Коли-б я не знав, що тебе буду бачити там, ніколи нога моя не ступила-б туди…
Дуся. І тато хоче не ходить туди… боїться за Євгена…
Шах (бере її за руку). Чому ти наче смутна? ти не рада, зіронько?
Дуся. Ні, я дуже рада, що ти приїхав. Мені жалко Ольги, вона така бідолашна. Вона неначе не їхньої сем'ї. Не проходить, кажуть, того дня, щоб вона не плакала.
Шах. Ольга… гм… ну-да, сердешна. Вони дуже хижі для Ольги.
Леонид (входить при останніх словах). А, Матвій… Здрастуй!… Це ти про Ольгу? — Пропащий чоловік.
Дуся. Чому так?
Леонид. Вона зроду якась ненатуральна. В її вдачі все перемішалось: жадоба до життя і повне безсилля волі й розуму, жадоба веселощів, втіх до самозабуття і якась містична покірливість долі. А доля не дуже шанує бідну панночку. До того ж іще родинні обставини.
