Вечір. Кімната на дачі Ильєнків. Стіни обклеєні шпалерами. Праворуч — двері на ганок, ліворуч — в другу кімнату. Просто — етажерка з книгами. Обстанова проста, дачна. Посередині — стіл; коло його метушаться Тетяна Михайлівна і кухарка Горпина.'
Тетяна Михайлівна. Куди ти поділа ключ від сардельок?
Горпина. Мабуть у пекарні, я зараз… (Виходить).
Тетяна Михайлівна (лічить тарілки). Одна, дві, три.. одинадцять, дванадцять, тринадцять. Здається, всі… Дуся!
Голос Дусі (з другої кімнати). Чого тобі, мамо?
Тетяна Михайлівна. Ти гаразд знаєш, що тринадцять треба… Яке погане число…
Дуся (виходить, приколюючи бант на грудях). Кого тринадцять?.. А-а… тринадцять, тринадцять: шестеро Гробачевських, Матвій, Творогин та нас п'ятеро…
Горпина (з ключем). Ось, пані… (До Дусі). І які-ж ви, панночко, хороші. Цариця, справжня цариця! Невістка пана Гробачевського помре з заздрощів, як побаче…
Дуся (сміється). Вигадай…
Тетяна Михайлівна. Годі тобі, цокотухо.
Горпина. Іже—Богу, пані… Та ще, як побаче, що заручини, — край… Маруся, їхня покойовка, каже, що вона так хвостиком і бігає за паном Матвієм, а він-же хочби тобі оком на неї скинув…
Дуся. Звідкіль ви все знаєте? Сорока на хвості носить чи що?
Тетяна Михайлівна. Не диво: Гробачевські ніяк не таяться, — все на очіх, — як плащуваті цигане.
