цілком нікчемною, лишньою на світі. А я живу… Ні, не живу, а тільки жеврію, тягну, як кажуть… Навіщо?
Леонид. Ви зневірились… Мені здається, що, коли у чоловіка зосталась хоч искра любови до життя, то на це є й причина. А коли знайти причину, то по їй можна знайти й рятунок.
Ольга (зітхає). Нї, Леониде Платоновичу, не все так і лехко, як здається. Ви хочете дізнатись причини?.. Я вам скажу її. А ну, знайдіть рятунок.
Леонид. Спробую.
Ольга. Мене вдержувало ще… вдержувало кохання.. Тільки ви не смійтесь…
Леонид. За кого ви вважаєте мене?..
Ольга. Я кохаю… Кого? — Вам, звичайно, однаково. Але я сама жахаюсь свого кохання, тим паче, що… я помітила, що той, кого я кохаю, кохає другу.
Леонид. Хм… А ви залиште це, як даремну надію, та візьміться до самоосвіти. Ви мучитесь, Ольго Іполітовно, бо вам бракує змісту в житті…
Ольга. Залишити даремну надію… Боже, і ви тієї!
Леонид. Я привик називати речі їх власним ім'ям, тому — вибачте, коли уразив вас.
Ольга. Ні, ні, тепер я сама бачу, що даремні надії… Боже… жити єдиною надією, самітно пестити її там десь глибоко-глибоко на самому дні, і вмить стратити… Це над силу.
Леонид. Я бачу, Ольго Іполітовно, що вам тяжко, дуже тяжко. Але невже у вас не стане духу побороти це почуття й забути його…
Ольга. Забути?.. Ні, мабуть дуже великі надії покладала я на це.
Леонид. Чудно. Я не зрозумію, як ви могли сподіватись, — невже вам подано на це який привід?
Ольга. Ні, жадного приводу не було. Це був сон… Але мені здавалось, що це річ можлива. Я ждала чуда…
