Іполіт Миколаєвич. Дурак! (до гостей). Ходімо чай пить.
- (Всі встають: старі ідуть чай пить, а молоді зостаються коло орелі).
Іполіт Миколаєвич. Ти, Ліно, не хочеш?.. Ну, як хочеш.
Ліна (до Шаха). Давайте в „спльотника“.
Дуся. Мені не хочеться грати, Ліно.
Ліна. Чому? А ти, Олю?..
- (Ольга крутить головою).
Ліна. Оттакої! Хіба ліпше сидіти й нудитись.
Леонид. Коли це ви спостерегли, щоб ми нудились?. Я особисто майже не відаю, що то нудьга.
Ліна. О, ви відомий філософ. Вам-би все сперечатись. Ну, як хочете.
Леонид. Невже вам до вподоби такі міщанські потіхи, як, в „спльотника”, або „в почтальона” і т. и.?
Ліна (образившись). Перш усього, паничу, я не міщанка, а дочка полковника і славетнього дворянського роду. У мого батька ще й досі зберігається грамота од цариці Катерини з величезною восковою печаттю: коли є бажання, можете довідатись. Воно не всякий зможе похвалитись цим.
Леонид. Ні, дякую: вірю панії на слово. Але даремно ви образились. Ви не так зрозуміли слово, „міщанський“. Що-ж до того, що не всякий зможе похвалитись восковою печаттю, то в наші часи такі речі зовсім не цікаві.
Ліна. Як-то не цікаві? Чи чуєте, люди добрі? Та ви розумієте, що це документ, котрий свідчить про давність роду дворянського. То ви говорите так, бо сами не із дворян.
Леонид. То що? Може чи не заздрю?
Ліна (сміється). А хто вас знає?
Леонид (гордо). Мій батько був народній вчитель, а дід хлібороб.
Ліна (сміється). Родовід значний.
