черпав-би повним келехом щастя, ти навіть не бачиш його, ідеш поуз його, не звертаючи на його уваги. Та воно тобі й не дасться. Щастя дається лиш тому, хто повен вогню, повен жаги, повен, жадання упитись ним до забуття. всього, що навколо, до шаленства, хто п'ючи його, не розмірковує, не вагається. Воно не терпить рефлексів. Щастя, мов вино: коли ти п'єш його і гадаєш, чи, на користь воно піде, чи не захорієш ти від його, — воно втрачає вже смак для тебе, ти морщишся… Отак і щастя. Коли хочеш ним насмакуватись, — забудь про себе, пам'ятай тільки про нього і ти будеш мати його. А коли почнеш пити, то не одстанеш, будеш упиватись ним, мов старим добрячим вином. Я був пестун щастя і зістанусь таким до старості. Вип'єм-же за щастя, за жіноцтво, бо щастя й жінки роздільно не істнують… А ти, Ліно, не хочеш?.. Ну, Бог з тобою! (П'ють).
Микола Лукич. Хи-хи-хи… (П'є).
Всеволод. Ти, тату, справжній філософ.
Іполіт Миколаєвич. А ти-ж як думав? Не тобі пара… Чи він у тебе, Ліно, завжди такий нудний?.. Та й не диво, — служить на залізниці. Знаєш що? Кидай свою службу та переходь знов до батька: ти любиш працювати, а у мене є за що зачипиться. А то з Сержа, бачу, мало толку буде.
Всеволод. Ну, ні, дякую: мені й на залізниці добре. А у вас тут страшно: ще без жінки зостанешся.
Іполіт Миколаєвич. Хе-хе-хе, дурашка. А там хіба не страшно? 3 Ліною, хлопче, скріз страшно. Оттам ще на залізниці… Не люблю я ваших дам: розряжені, розпиндючені, обвішані, наче що й путнє, а такі квочки, нівроку їм, і балакають, як кухарки: єздіють, куфня, каклєти… Пху! аж гидко! Ти мабуть почуваєш себе царицею між ними, Ліно?
Ліна (сміється). Як раз… з язика не зпускають.
Іполіт Миколаєвич. То й добре, голубко. Виходить, що заздрять, цікавляться. Не будь ти така красуня помітна, повірь, жадна собака й не гавкнула-б. І сови та пугачі на сонце пищать.
Ліна. І вигадаєте-ж…
