Шах. Ні, треба мабуть іти. Прощайте! (Шах, Дуся і Леонид прощаються).
Іполіт Миколаєвич. Ну, як хочете. Іван! вечеряти!
Ліна. Ви-ж заходьте частіш, веселіш буде. Матвіє Львовичу, чуєте? А то буду гніватись.
Шах. Добре, добре, дякуємо. (Зникають в саду. Ліна і Ольга вертаються).
Іполіт Миколаєвич. А де-ж Серж?.. Серж!!
Ольга. Серж вже вечеряв перед чаєм. Він мабуть не буде.
Іполіт Миколаєвич (сідає). Ви, тату, сідайте отут (показує місце на краю стола) Та тільки цур! не ховати шматків у пазуху.
Микола Лукич. Хи-хи-хи…
(Всі сідають за стіл).
Іполіт Миколаєвич (до Ліни). Він у нас такий, ти, не помітила, Ліно? Ніяк не може позбутись свого старосвітського нахилу. Хе-хе-хе… Треба забувати, пане полковнику, — не такі часи повстали… Ти бачила, як він хотів Гаврила огріти по голові костурем?.. Хе-хе-хе… Повіриш, коли побаче мужика або робітника, і очі йому засвітяться, хоч як вони помутніли, і кулаки стискуються. Як-би голос та язик, то здається, закричав-би: "Різок!" Ні, татуню, тепер мугирі за нас беруться, наше діло — табак, хе-хе-хе… (Наливає Всеволодові й собі). Тобі налити, Ліно?.. Ні? чому? Дурниці, держи чарку. (Наливає). Хіба цей маруда тебе не привчив пити?
Ліна. (сміється). Ні.
Іполіт Миколаєвич. Даремно… Ну, будьмо!.. За твою вроду, Ліно! (П'ють). А!.. добре вино!.. (Микола Лукич наливає собі сам і п'є). Хе… жінки й вино — заснова щастя, завважте. Ви ще молоді і певне цього не зрозуміли… Он тато добре це знає, хе-хе-хе…
