нудно у вашім старім, сумнім дворянськім гнізді. (Встає з орелі). І не диво. Ви думаєте, я нічого не помічаю. Якесь прокляття висить над такими предківськими гніздами і їх жителями, котрі мусять одповідати за минуле… (Десь на дахові скількось разів кричить сич). Сич?.. Чуєте? Вістник смерти, теж житель старих осель та руїн.
(Іван виносить з їдальні на веранду лямпу і ставить на стіл; потім приносить серветки, тарілки, ножі, виделки й готує до вечері; нарешті одступає трохи од столу і любується, усміхається й зникає в їдальні. З правого боку виходять Серж і дід Гнат. Серж з рушницею).
Серж (привітавшись до Леонида). Олю, наче сич кричав? (Дивиться в тім напрямі, де має бути дах).
Ольга. Кричав. Що, ти хочеш застрелити його?
Серж. Ну-да… Нічого не видно. Треба зайти з того боку. (Йде за веранду. Дід Гнат зникає назад, звідкіля незабаром чути калатання в торохкало.)
Ольга. Ви кличете мене до боротьби… Не знаю, ніколи не думала над цим. Але яка буде з мене поміч другим, коли я сама потрібую запомоги.
Леонид. То нічого. Ви завважте те, що нещастя і є той цемент, який звязує борців до гурту: у їх спільні страждання, спільні болі, спільні думки, і в своїм єднанні вони знаходять моральну пільгу, втіху для душі. Нещасні борються за нещасних і, я-ж кажу, в самій цій боротьбі знаходять змисл життя. Сам великий вчитель сказав: Більшої од цієї любови ніхто не має, як щоб хто душу свою положив за другів своїх"…
Ольга. Хто-ж вони, ці нещасні?
Леонид. Увесь народ. І велике щастя боротись до загину за його добробут. Вам більш, ніж кому другому, треба повстати, коли ви бажаєте йому добра. Ваші предки, покоління за поколінням, брали од народа все, не оддячивши йому а ні на ось стільки. Всі ваші отсі гнізда старі, ваш добробут стоїть на підвалинах народнього нещастя. Душа правдива, чесна повинна зріктись всього і мати єдину мету: оддячити народові за все
