Дуся (до Ольги). Здрастуй, Олю. (Цілуються). Що, приїхали ваші?
Ольга. Приїхали. Вони в кімнаті. Там і пан Творогин.
Леонид. А—а, той… „як-би вам сказать", вічний сват.
Дуся (озирається до Леонида). Цсс. Треба піти привітаться. Матвіє Львовичу, ходімо. (Шах і Дуся йдуть в кімнати).
Леонид. А ви чому-ж це на самоті,
Ольга (одсовується на один край дошки). Сідайте. Ні, я не одна була: зараз зо мною гойдалась Ліна.
Леонид (сідає коло неї). Так може підемо до гурту?
Ольга. Ні, не хочеться… (Мовчать)). Чого-ж ви мовчите?
Леонид. Як?.. А-а… чого мовчу?
Ольга. Дивно мені… Підійде куди Ліна, і зараз починаються розмови, сміх, милощі, змагання, — де що й береться у вашого брата. А за мною здебільшого мовчать, ось як ви зараз. Чому воно?
Леонид. Чому? — не знаю. Але про себе скажу, що я скрізь однаковий.
Ольга. Ні, ні, не кажіть, я гаразд помітила…
Леонид. Ну, нехай буде так. Але тепер я вас запитаю: чому воно так?
Ольга. Мені здається, що инші мають хист вносити з собою усюди жизність, радість. В їх вдачі одбивається наче саме життя своєю ясною частиною, своїми веселощами й радощами. Для таких людей смуток, сльози — це щось наноснеє, хвилине, що, як хмарки на яснім небі літньою добою, — випливуть і розтануть в злотистім сояшнім сяйві, не зоставивши по собі ніякого сліду. Ось як, наприклад, тато, Ліна, або Михайло Іванович… Другі ж, це живі малюнки для другої частини життя, сміх і радощі не про них. Коли-ж і вибереться иноді яка хвилина, що сміх скривить… ну-да, скривить їх вуста, то це схоже на те, як у дощовий день сояшний
