вже й розпустив язика, — знаєш же, що матері заборонено хвилюватись.
Всеволод. Розпустив… А ти не чіпай, чого не слід.
Іполіт Миколаєвич. Хе-хе, чого не слід. Нічого ти не розумієш, ти — власник, і людські закони не про тебе утворені. Для мене один бог — врода; і як же ти можеш мені заборонити кланятись моєму богові?
Всеволод. Годі, годі, знаю я твого бога добре.
Іполіт Миколаєвич. Нічого ти, марудо, не знаєш. Не варт з тобою й слів втрачати… Марусю! Марусю! ау!..
Маруся (виходить з їдальні). Чого, пане?
Іполіт Миколаєвч. Та йди ближче, а то знов не почуєш… Хе-хе-хе… (Підходе й кладе їй руку на плече).
Маруся (соромливо одхиляється). Безсовістні… Я піду, не хочу.
Іполіт Миколаєвич. Ну-ну, горличко. Піди, лишень, поклич мені Гаврила. Та хутко! (Маруся біжить через кон і зникає за осокорами). Так, так… (До Всеволода) Чи подобається тобі, Всеволоде, ця квіточка? (Ввеволод здвигає плечима). Ні?.. А Сержу певне вподобалась: так і пряде за нею очима, стерво собаче.
Всеволод. Чи тобі, тату, знос коли буде? Ти й досі наче поручик.
Іполіт Миколаєвич. Хе-хе-хе… Привик, привик, сину, кров дуже гаряча, та й старітись не хочеться… ой, як не хочеться… Старість… брр!.. Чи є що гірше від неї? Смерть за життя, коли в тобі живе одна свідомість, що ти вже вмер… Огонь життя в грудях погас, очі потьмарились, тіло обернулося в руїну і лишилась одна свідомість смерти. Ця свідомість до останнього зітхання даве твоє спустошене серце тягарем розпуки… А то обернешся в такого маньяка, як тато… Ні, ні! живи, кохай, поки ще кохання усміхається до тебе привабною усмішкою!.. А до того ще й жінки мене дуже кохають, сами вішаються на шию. Ні, в мені таки щось є таке… е-е… розумієш?.. (Ляскає пальцями).
Всеволод. Гляди, щоб Серж не став на перешкоді.
