Іполіт Миколаєвич (придержує дошку й сідає знов на неї). Pardon!.. Бач, Ліно, серденько моє, яких синів вигодував: один ладен батькові в пику заїхати, а другий ревнує. Та до кого-ж?.. Майже до дочки! Одна ти, голубко, жалієш мене. Не варт мати дітей, Ліно, а то вдадуться отакі шибенники… Та й тому іще, що… (Обнімає Ліну обережно за плечі й нашіптує на ухо). Хе-хе-хе…
Ліна (6'є його віялом по губах). Ах, виж гріховодник старий!
Всеволод (кидає лобзик об стіл). Це чорт-зна-що! Ліно, геть в хату!..
Ліна. Як це пристойно!
Всеволод. Чуєш? кому я кажу?
Ліна. Зараз.
Іполіт Миколаєвич. Ну-ну, ти, Буй-Тур-Всеволод… не так грубо!
Всеволод. Що — грубо?.. З тобою хіба так треба?.. Приїхав, мов до батька, а він-бач… Це й на станції мені остогидло…
Вікторія Францовна (виходить з кімнати на веранду). Чого це ви гомін підняли на ввесь двір?
Всеволод. Скажи йому, мамо, щоб не дуже дозволяв собі. Іди в кімнату, Ліно… (В бік). А то я не подивлюсь, що батько…
Вікторія Францовна. Іполіте!..
Іполіт Миколаєвич (підходить й бере її за стан). Не хвилюйся, голубко, й не слухай його: він, дурашка, ладен Бог-зна чого на батька наговорити. Йди, серце, в кімнату, тобі небезпечно на вохкому повітрі. (Цілує їй руку).
Вікторія Францовна. Ти вже умовився на завтуа з робочими?
Іполіт Миколаєвич. Я й забув. Зараз… Йди, йди, серце. (Вікторія Францовна і Ліна ідуть в кімнати). А ти
