З того часу старий і обезглуздів, кажуть, бо дуже любив сина.
Маруся. Дуже любив, а довів до того, що той повісивсь.
Іван. Люде так кажуть.
Маруся. Люде брешуть, а ти за ними.
Іван. За що купив, за те й продав. Всі брешуть, одна ти правду кажеш. (Підв'язує стьожку коло коміра). Мені здається, що вони всі не вмруть по-людському: або повивішуються, або хто повбиває. Я перший почухав-би руки на паничевих ребрах.
Маруся. Ой-ой! чому це ти такий лютий?
Іван. Учора бачив, як панич підлабузнювавсь до Улити, коли вона виходила із загону. Побачив мене й повернув у сад.
Маруся (сміється). Гляди, ще прийдеться покривати.
Іван. Ну ні, у тієї, не розживешся. Казала, що, коли чіплятиметься у-друге, то старій пані жалітиметься.
Маруся. Дуже він слухає матері. (З передньої входить Микола Лукич). Ось ще золото в ганчірці.
Микола Лукич (нишком озирається й спиняє свій погляд на Марусі). Хи-хи-хи… Мань-мань-мань…
Маруся (нахабно). Чого ротяку роззявив?
Микола Лукич. Мань-мань-мань…
Маруся. Що я тобі, — корова чи що? — манькаєш.
Іван. Пху!.. Ти подивись, — зубів немає, три чисниці до смерти, а залицяеться.
Микола Лукич (підходить ближче до Марусі). Мань-мань-мань…
Іван. Хо-хо-хо! (Стежить за сценою і регочеться).
Маруся (стає насупроти Миколи Лукича, береться руками в боки і з призирством дивиться на його). Ну?…
Микола Лукич (підходить до неї й бере пальцями за підборіддя). Хи-х-хи…
