Маруся. Мовчи, а то плюну межи-очі.
Іван (сміється). Не журись, дівко, цього добра дістати, як носа висякати, не счуєшься, де воно й візьметься.
Маруся. Піди Улиті своїй розкажи.
Іван: Улита, голубко, зна й без того, почім хліб і почім сіль: її не проведеш білим личком та чорними бровами.
Маруся. Куди ж пак! Задається своєю Улитою.
Іван. Чого там задається? Кажу тільки, що вона не повія, та й бачила, як люде живуть. А це хіба люде?… Де вже я не служив: був у Крутицького, був у Довбаша, служили разом з Улитою у Яворського, а такої мерзоти не бачив. Що дід, що батько, що син — усі однакові. Бідна пані вже й рукою махнула на їх, нічого й не каже, сердешна. А панночка? Иноді плаче бідна. Хоч-би її посоромились. Он у Яворською дочка: сама праве окономією, він усе їй дозволяє. Розпусти не терплять обоє і між робітниками, не то, щоб самому за дівчатами бігати. І вона весела, і батько веселий, і робітники довольні. А тут… пху! гидота!
Маруся. А стара пані? вмерла, чи що?
Іван. То-то-бо й є, що він до того й удовець. А тут і пані жива, а ладу немає. (Мете хвилину мовчки). Та тут і в старовину, кажуть, було не ліпше: коли не вішались, то різались, або топились… Сьогодні дід Гнат казав, що на горіщі цю ніч знов щось стогнало. Він з переляку перестав і в торохкало калатать, пішов на тік і зарився в солому. Цілісеньку ніч, каже, дріжаки ловив.
Маруся. Бреше, спав мабуть.
Іван. Чому бреше? Я і сам забіг-би безвісти, як-би почув… Аджеж ти чула, що люде кажуть?
Маруся. Що?
Іван. Як років сорок тому повісився на горіщі старший брат нашого пана. Він, кажуть, покохав циганку з табора і хотів одружитись з нею, а старий батько якось дізнався про це і звелів вибити її батогами і прогнав увесь циганський табор. Син пішов тоді й повісився.