Вікторія Францовна. Що ти? Що ти? Боже, борони тебе, доню, од таких думок! Може не все-ж так буде. А ти-б, голубко, поїхала куди на який місяць, забула-б трохи це безглуздя. Ось Всеволод приїде з Ліною. Вони не довго у нас пробуватимуть. Поїхала-б з ними на станцію.
Ольга. О, ні, мамо, і там не ліпше. Та я й не поїду зараз нікуди звідсіль.
Вікторія Францовна. Чого?
Ольга. Чого?… не знаю… Може й треба було-б виїхати, а я не можу, мамо. Не питайте, не можу.
Маруся (входить з передньої) Молоді Ильєнки і пан Матвій.
Вікторія Францовна. Проси сюди. (Маруся виходить)
Ольга, (зрадівши). Це… це він… вони на острів їдуть, мамо. Мені можна?
Вікторія Францовна. А чого-ж? Поїдь, розважишся… (Входять Дуся, Леонид, Євген і Шах. Привітаються).
Дуся. їдеш Олю?
Ольга. Залюбки, а коли назад?
Леонид. До вечора будемо вдома, хіба тут далеко?
Вікторія Францовна. Душно мабуть?.
Ольга. Нічого. Я візьму парасольку.
Леонид (і Матвій сідають і хвилину мовчать; Євген роздивляється на фотографії по стінах). Не знаю, як ви, але коли я вхожу в такий старий дворянський дім, то не можу ніяк позбавитись якогось химерного почуття… Мене обхоплює якийсь невиразний смуток, навіть жаль. А чого й сам не знаю. Чи мені жалко тієї безлічі сил та енергії, яку марно втрачено цілим рядом поколінь, що проживали у цих похмурих стінах. Чи може жалко цих старих стін, обстанови, як жалко всякої конаючої істоти. Вам, Матвію, не здається, що в
