дня усякої мерзоти, яка незабаром зведе мене в домовину?
Вікторія Францовна. Годі Олю, несчасная дитино моя. Він не зо зла, а так… лехкодумний, необачний чоловік.
Ольга. Чому він не любить мене? Що я заподіяла йому лихого?.. Нехай не любить, нехай я йому ненависна, бо я негарна, дохлятина, мовляв. Але навіщо-ж він залазить своїми брудними руками в моє чисте серце й розворушує його? Я знаю, що самий вид мій неприємний йому. Але невже ж нема у його краплини доброго почуття, невже він не може хоч змовчати, затаїти в собі свою ненавість? Він же батько…
Вікторія Францовна. То тобі здається, Олю: він з усіма поводиться однаково!
Ольга. Та й не він оди. І Серж, і навіть Маруська поводяться за мною не так як треба. Чого їм?.. чого їм потрібно од мене? Хіба я не така, як всі?
Вікторія Францовна. (обіймає її). Ні, ти не така, голубко. Ти дуже благородна для їх, ти дуже чесна, ти чиста. А вони се почувають, бо сами розпутники. Поки тебе не бачуть, вони забувають про тебе. Коли-ж ти стоїш коло них, їм соромно дивитись тобі в вічі, ти стоїш перед ними живим докором. Я, доню, вижила з твоїм батьком життя і, опріч горя, нічого не зазнала, та мабуть і не буду бачить, бо я теж не похожа на його, не поділяю його поглядів, і він знає це, і не любить мене, а тільки для виду, на людях, поводиться зо мною, як з людиною… Але то була я: він має причини поводитись зо мною по—людські. А ти… ти инша річ. Тут він почуває себе владикою. І горе тобі, голубко, коли ти станеш приймати до серця кожне уразливе слово… А другі — то раби і куди хазяїн, туди й вони. Не зважай на це рибонько, бо не стане серця, не стане сліз, як що на кожне слово будеш озиватись ними.
Ольга. Коли я не можу, мамо. Чому воно у нас не так діється, як у людей? Поїдеш куди, — душа спочиває, а вернешся, ще гірше робиться на серці. Здається, як би нічого не удержувало на світі, краще булоб смерть собі заподіяти…
