не зменьшував ся, але противно більшав щораз більше, і наплив шляхти на Сїч, не тілько полської але і украінської, що не ріжнила ся від Низовцїв анї мовою анї вірою, був значно меньший. Такі Булиги Курцевичі не мали богато наслїдувачів; взагалї на Низ, до брацтва гнало тепер шляхту хиба нещастє, банїция, одним словом провини, неможливі до відпокутованя.
Тож якась непроглядна таємниця оповила сю низову републику, як днїпрові мраки. Оповідано про ню чуда, котрі пан Скшетуский хотїв оглянути власними очима.
Не сподївав ся він також, що правда, щоби не мав звідтам вернути ся. Що посол, то посол, особливо від князя Яреми.
Так роздумуючи, дивився через вікно своєї кватири на ринок. Тимчасом минула година і друга, коли нагло Скшетускому видало ся, що побачив якісь дві знакомі постати, що прямували на Дзвонецький кут, де був склеп Волоха Допули.
Придивив ся уважнїйше; був се пан Заґлоба з Богуном.
Ішли, тримаючи ся попід руки, і незабаром ввійшли в темні сїни, над котрими сторчала віха, що означала шинок і винарню.
Намісника задивував побут Богуна в Чигирині і єго приязнь з паном Заґлобою.
— Ржендзян! сам ту! — закликав на хлопця.
Хлопець вказав ся в дверех примежної кімнати.
— Слухайно, Ржендзян, пійдеш до винарнї, онтам під віхою і знайдеш там грубого шляхтича з дїрою па чолі і скажеш єму, що хтось, що має до него пильну справу, хоче єго бачити. А колиби питав хто, не говори.
Ржендзян вибіг і за якийсь час побачив єго намісник, як вертав разом з паном Заґлобою.
— Витай вашмосць — сказав пан Скшетуский, коли шляхтич указав ся у дверех кімнати, — чи собі мене пригадуєш?
— Чи собі пригадую? Нехайже мене Татари на лій перетоплять і пороблять з мене сьвічки до мечетів, єсли я забув. Се васць тому кілька місяців отворив Чаплїнським двері у Допула, що мені дуже припало до смаку, бо і я свого часу увільнив ся таким самим способом з вязницї в Стамбулї. А що поробляє пан Повсїноґа гербу Зервіплюдри, разом зі своєю невинностию і мечем. Чи завсїгди
